Agenda Pública та Аналітичний центр «Об’єднана Україна» представляють щотижневу серію статей «Фокус Україна», в якій аналізують, як розвиватиметься військовий конфлікт в Україні та політична та економічна ситуація в країні. Автори статей – Ігор Петренко, Дмитро Левусь, Петро Олещук та Олексій Кущ, експерти аналітичного центру «Об’єднана Україна». З перекладом чергового матеріалу серії можна ознайомитись нижче.
Військові дії з боку РФ є найпереконливішим доказом правильності євроінтеграційного вибору України. Попри страшну ціну, яку платить країна, і безліч проблем, які доведеться вирішити для реальної інтеграції, українці не хочуть повертатись ані до олігархічного минулого ані до пропонованого державою терористом імперського майбутнього.
Події першого тижня третьої весни повномасштабної російсько-української війни зайвий раз свідчать, що дії з боку Росії є війною на знищення України. Водночас варто казати і про те, що сценарій розширення війни на інші регіони у Європі розглядається Москвою як цілком робочий. Активні бойові дії продовжуються на суходолі, очевидно, що російське командування керується політичною доцільністю та намагається захопити більшу територію напередодні так званих «виборів президента РФ» для демонстрації успіху російського диктатора Путіна. Морський театр військових дій теж залишається активним з явними проблемами для країни-агресора. Впевнено можна говорити, що «війна дронів» по об’єктах у глибині території противника перестає бути грою, де Москва є лідером. Також, останні події продемонстрували, війна може запустити процеси дезінтеграції власне РФ, при чому за збройним сценарієм.
Намагання росіян просунутися далі після встановлення контролю над руїнами Авдіївки не були надто результативними. Україна активно вибудовує укріплення вздовж лінії фронту. Для цієї роботи Україною залучені великі ресурси та сили. Застосування Росією хімічної зброї проти захисників України фіксується протягом усього періоду повномасштабної війни. Україна фіксує ці злочини та веде розслідування. Саме минулого лютого, вперше з початку повномасштабного вторгнення, хімічні атаки РФ набули ще більш масового характеру. Для порівняння. За два роки повномасштабної війни Росія здійснила 1068 хімічних атак (йдеться про ті, що документально зафіксовані). За один місяць, що минув, окупанти здійснили понад 250 хімічних атак: 244 випадки бомбардування газовими гранатами, один випадок бойового застосування газу — газової атаки, а ще п'ять — із застосуванням інших боєприпасів з хімічною речовиною. Використовуються два типи гранат. РГР ("ручна граната дратівлива") та РГ-ВО ("ручна граната - речовина отруйна)". Діюча речовина останньої — хлорацетофенон, заборонений Женевським протоколом про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших газів та бактеріологічних засобів, що мав місце 99 років тому – у 1925 році. Її заборонено для використання у бойових умовах резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1969 року. РФ є підписантом обох документів.
Можна відзначити, що артилерійські та ракетні обстріли російськими військами прилеглих до фронту територій обрані окупантами як важливий елемент ведення війни. Очевидно, що у такий спосіб створюється випалена земля, непридатна для проживання. Внаслідок вимушеної та примусової евакуації росіяни намагаються створити тиск на соціальну та економічну систему України. Підтвердженням цьому є наслідки бомбардувань, при яких очевидно, що вони не мають на меті ураження військових об’єктів. Приміром, за останній тиждень таким чином декілька разів уражався Мирноград Донецької області, де значно пошкоджено десятки будників та об’єктів соціальної інфраструктури. Внаслідок одного з них там було пошкоджено 17 багатоповерхівок, 16 приватних будинків, 2 заклади освіти, 2 магазини та банк. Водночас, росіяни повернулися до тактики застосування БПЛА «Шахед» у глибині території України. Найбільшу активність росіяни при цьому виявляли на Півдні. При цьому удари по житловій забудові для російських окупантів є цілком прийнятним результатом. В Одесі внаслідок прямого влучання «Шахеду» було знищено під’їзд дев’ятиповерхового будинку. Внаслідок цього акту державного тероризму, вчиненого Росією, у місті, яке в РФ називають, «російським», було вбито 12 осіб, у тому числі п'ятеро дітей. Вік загиблих від чотирьох місяців до 73 років. У нічних атаках проти України росіяни зазвичай застосовують близько 30-40 дронів.
Слід зазначити, що застосування Україною дронів далекої дії перейшло на якісно новий рівень. Навіть у кількісному вимірі кількість атак українських БПЛА по віддалених від лінії фронту обʼєктах на території власне РФ наближається до російської статистики. За деякими даними, за лютий відбулося не менше 300 атак дронами об'єктів у Росії. Йдеться як про прикордонні області Росії – Курську, Брянську, Воронезьку, так і про віддалені від України – Орловську, Калузьку, Липецьку, Тульську, Волгоградську та Краснодарський край. В основному йшлося про атаки на нафтоперегінні заводи та підприємства ВПК РФ. А також про військові об'єкти на кшталт аеродромів, звідки злітають російські військові бандити. Крім того, тепер вже очевидно, що заводи, які працюють на ВПК РФ і належать олігархам, наближеним до Путіна, теж є у пріоритеті, і їх не може врятувати навіть віддаленість від України, що вимірюється тисячами кілометрів. На цьому тижні у Череповці Вологодської області безпілотник вдарив по заводу "Северсталь", що належить російському олігарху Мордашову з путінського оточення. Від Череповця до найпівнічнішої точки України 800 кілометрів, що говорить про неабиякі можливості БПЛА, який не лише зумів долетіти до цього північноросійського міста, але і обійти кілька вузлів ППО. Уночі 9 березня відбулася масована атака дронами обʼєктів у російському місті Таганрог на Азовському морі. Місто є не лише тиловою базою для російських військ, що діють проти України на Східному напрямку. Там розташований аеродром, важливі військові підприємства. Зокрема авіазавод імені Берієва, де виготовляють та обслуговуються літаки ДРЛВ А-50, два з яких було збито нещодавно, що значно обмежило можливості повітряної розвідки загарбників. Від лінії фронту до Таганрогу не менше 135 км, тимчасово окупована територія насичена російським ППО, але у нальоті все рівно зуміли взяти участь до 50 дронів. На землі, у тому числі в районі авіаційного заводу пролунало не менше пʼяти вибухів. За тиждень до цього у Санкт-Петербурзі працювала російська система ППО. Внаслідок цього ударний безпілотник або його уламки пошкодив багатоповерховий житловий будинок. Самі російські пабліки припускають, що метою була нафтобаза «Ручьи», яка розташована менш ніж за кілометр від місця падіння. Надійшла також звістка про те, що внаслідок вибуху сильно пошкоджено електропідстанцію «Калининська» в Єкатеринбурзі на віддаленому за сотні кілометрів від кордонів України Уралі. Підстанція забезпечувала електропостачання трьох військових підприємств, які виробляють озброєння для російської армії.
На морі у росіян сталася чергова втрата великого масштабу. При чому втрата достатньо передбачувана, принаймні в частині зброї, яку було застосовано Україною. Внаслідок атаки надводних дронів було знищено російський корабель класу корвет «Сергій Котов». Це один із найновіших кораблів Чорноморського флоту, який увійшов до його складу після побудови лише у середині 2022 року. Корабель побудований за технологією «Стелс», на ньому базується вертоліт, є можливість встановлення ракет «Калібр», довжина його більше девʼяноста метрів, екіпаж до 80 осіб. Природно, що з моменту самого входження до складу флоту він активно залучався як патрульний корабель у війні проти України. Кілька разів були повідомлення про атаки на нього українськими надводними дронами та навіть його пошкодження. Корвет «Сергей Котов» було знищено неподалік від Керченської протоки. Чисельні відео свідчать про те, що Україна відпрацювала тактику застосування надводних безпілотних дронів зграями. Це не лише є зміною парадигми війни на морі для російсько-української війни, але і примушує змінити багато підходів при розбудові військово-морських сил у світі взагалі.
Росія прагне розширювати агресію. Цілком можливо, що її об’єктом є країни Балтії та Польща. При чому може бути використана Білорусь (входить до «союзної держави РФ та РБ», очолюється диктатором Лукашенком) як плацдарм, у тому числі із залученням військ цієї країни для атаки. Адже білоруські військові на навчаннях у РФ переймають досвід «СВО», тобто війни проти України. На території РБ розміщено російські ракетні комплекси «Іскандер» з ядерними боєголовками. Військова доктрина Білорусі тепер передбачає, що «напад на її союзника», тобто Росію, є рівноцінним нападу на саму Білорусь. Тобто будь-яка провокація, створена росіянами на кордоні з НАТО, дає Лукашенку привід взяти участь у військовому конфлікті. Можливою метою такої операції може бути демонстрація неспроможності НАТО, якщо Альянс не встигне відреагувати адекватно, чи створення додаткових пунктів тиску на переговорах у разі успіху, мовляв, «припинимо лише у разі поступок з боку України, примушуйте її до переговорів».
На території власне РФ відбулися події, які свідчать, що, незважаючи на всі зусилля ФСБ, Кремлю не вдалося придушити національно-визвольний рух. Ввечері 2 березня на Північному Кавказі, в Інгушетії, у місті Карабулак розпочався бій між бійцями національного руху та російськими окупантами із ФСБ та МВС, який тривав кілька годин. Російські окупанти звітують про те, що їм вдалося вбити шістьох бійців опору. При чому традиційно російські терористи називають терористами тих, хто бореться за свободу, намагаються оббрехати мертвих. Щодо зіткнення в Карабулаку зробило свою заяву командування Інгуської Визвольної Армії. У ній йдеться про те, що війна інгушського народу за свою свободу не припинялася ні на день від моменту окупації Інгушетії Росією двісті років тому. Нинішні бійці проти Росії в Інгушетії оголошують себе спадкоємцями традицій своїх предків абреків-муджахідів, вони захищають свої ідеали та не визнають над собою керівництво російської імперії, незалежно від її прапору. За цією заявою їхніми ворогами і законною військовою ціллю є так звані "російські силовики", тобто кожен, хто вдягнув на себе погони імперії.
Ситуація на польсько-українському кордоні демонструє, що інтеграція України до ЄС може бути ускладнена низкою протиріч, на яких можуть грати політики
На передній план виходить тема з євроінтеграцією України, що пов’язано з тим, що уже у березні 2024 року Україна повинна одержати «переговорну рамку» щодо переговорів про вступ до Європейського союзу. На цьому тлі загострення на українсько-польському кордоні та заклики польських урядовців про скасування пільгових умов для української торгівлі з ЄС створюють відчуття, що ні переговори, ні сам вступ до ЄС не буде ні швидким, ні простим.
Видається, що переговори можуть використовуватися як засіб блокування приєднання України через різноманітні протестні інструменти у європейських суспільствах.
Ситуація подальших взаємин з партнерами України залишається досить складною. На цьому тлі важливим залишається питання допомоги для України з боку Заходу, а також мобілізація до ЗСУ. Україна повинна реагувати на наявні виклики. Для цього відбувається масштабне будівництво нових оборонних ліній, а українська промисловість нарощує виробництво нових дронів. За умов, коли допомога від партнерів залишається чимось невизначеним, сподіватися доводиться лише на власні зусилля та можливості.
Війна в Україні може стати своєрідним «могильником» старого олігархічного політико-економічного укладу
За десятки років незалежності в Україні сформувався тип рентної, корупційної та сировинної економіки. Ці процеси особливо активно відбувались за часів другого президента країни – Леоніда Кучми у 90-ті та на початку нульових років.
Президент Віктор Ющенко, який прийшов йому на зміну внаслідок майдану та Помаранчевої революції, переміг на гаслах необхідності боротьби з олігархами. Але за його каденції не було зроблено жодних зусиль для усування олігархічної моделі управління країною.
Певне розчарування суспільства у неможливості проведення позитивних політичних змін, призвело до реваншу олігархічних сил у 2010-му році, коли було обрано президентом Віктора Януковича.
Період його каденції – це формування нового класу «младоолігархів» та посилення впливу російського бізнесу в Україні, переважно теж олігархічного і з суттєвим політичним забарвленням.
Революція Гідності у 2013-2014 роках, на жаль, не призвела до деолігархізації країни. Достатньо сказати, що президентом країни тоді став Петро Порошенко – власник великого бізнесу в Україні, якого теж називали олігархом.
Прихід президента Володимира Зеленського до влади став за висловом політологів своєрідною електоральною «революцією», чи навіть мовчазним умовним «бунтом» під час президентських виборів, направленим проти старих політичних еліт та олігархічного укладу життя країни.
Саме з цим олігархічним укладом українці пов’язували зовнішні впливи РФ, несправедливість та соціальну нерівність, зокрема у розподілі ресурсної ренти та національного доходу.
Ще до війни президент Володимир Зеленський позначив напрямки боротьби з олігархами – методологію цих дій мав визначити спеціальний «антиолігархічний» закон, який, серед іншого, врегульовував питання володіння олігархами засобами масової інформації та фінансування ними політичних партій, фактично блокуючи ці можливості.
Мав бути створений і «реєстр олігархів».
Але ці процеси були перервані війною.
Наразі, спостерігаємо суттєве скорочення економічної бази українських олігархів внаслідок військових дій.
Це досить трагічне співпадіння деолігархізації (явища, яке б за інших обставин було б позитивним) та знищення внаслідок війни реальних економічних активів, які приносили користь не тільки олігархам, але й країні в цілому: наприклад знищення росіянами двох металургійних заводів в Маріуполі, які належали найбільшому українському олігарху – Ахметову.
Крім того, українські олігархи як правило концентрували свої інтереси в Україні у сегменті сировинних галузей економіки, які постраждали під час війни найбільше (внаслідок блокування та окупації морських портів України та проблем з логістикою).
Крім того, під час війни держава почала активно переводити під своє управління олігархічні активи. Це можна назвати «гібридною націоналізацією».
Наприклад, один з відомих українських олігархів Дмитро Фірташ, який перебуває під домашнім арештом у Відні, втратив свої найцінніші активи – мережу обласних газорозподільчих компаній (завдяки яким він контролював мережу постачання природного газу роздрібним споживачам) та Об'єднану гірничо-хімічну компанію, яка була лідером з виробництва стратегічної сировини – титану, що до повномасштабної війни постачався навіть в РФ. Зараз ця компанія знаходиться під контролем Фонду державного майна України.
Але найбільших втрат зазнав один з найвідоміших українських олігархів – Ігор Коломойський, який наразі заарештований у Києві та приймає участь у судовому процесі як звинувачений.
Він втратив контроль над діамантом своєї бізнес-імперії – компанією Укрнафта.
Ця компанія, частка акцій якої належала державі, мала бути однією з найбільш прибуткових, адже вона спеціалізувалась на продажі нафтопродуктів.
Але за 19 років «олігархічного управління» компанія отримала лише 21,4 млрд грн прибутку.
В той же час, за лише один повний рік перебування Укрнафти у державному управлінні (2023-й рік) компанія отримала вже 28 млрд грн прибутку, тобто більше ніж за попередні роки.
Приклад Укрнафти наочно демонструє як олігархи перетворили якісні державні активи у своєрідну "дойну корову": наприклад, на одну одиницю вибуваючих потужностей з видобутку нафти і газу приходилось лише 0,3 одиниці нових родовищ – олігархи використовували старі свердловини та не хотіли інвестувати у розробку нових.
Зараз в умовах державного управління такі компанії починають працювати на користь держави і цей потенціал досить значний.
Наприклад стосовно ресурсного потенціалу Укрнафти її нинішній керівник Сергій Корецький, призначений вже державою, каже, що «доведені та ймовірні запаси – це більше 12 мільйонів тонн нафти та понад 31 мільярд кубометрів газу».
Але питання деолігархізації неможливо вирішити без суттєвих політичних змін в країні.
Адже після війни, вилучені у олігархів активи доведеться повторно приватизовувати (на цьому наполягають кредитори України, зокрема МВФ).
Крім того, існує ризик появи нових «младоолігархів», які заробляють статки на бізнес-оборудках під час війни.
Тож без створення потужних інституцій, антикорупційних та антимонопольних, ситуація дуже швидко може повернутись в колишнє олігархічне річище.
Інституційний розвиток вимагає появи в Україні і чесних судів, і розділення гілок влади – не позірне, а реальне.
Головна спокуса, з якою зіткнеться Україна – це як знайти нових господарів на звільнені активи.
Скептики кажуть: раніше 80% активів держави контролювалась п’ятьма олігархами, якщо забрати ці активи і розподілити їх серед нових власників, то через певний час ним знову будуть володіти п’ять людей, тільки з новими прізвищами.
Але значна частина суспільства, яка пройшла війну, вже не готова миритись із несправедливістю та зростаючою нерівністю.
Який шлях обере Україна – покаже лише час.
Джерело: Аналітичний центр «Об’єднана Україна»
Першоджерело: "Agenda Pública"
